Почесна куйбишанка

20 Листопада в 10:36  0  1159

ОсобистістьПочесна куйбишанка

Вона пройшла шлях від військового санінструктора до почесного громадянина рідного селища Куйбишеве

 

Одного теплого осіннього дня покотилася наша редакційна «сімка» до селища Куйбишеве - степового краю нашого регіону. Невгамовна журналістська душа у пошуках особливої життєвої історії, якою можна було б поділитися із читачами, привела нас до наших сусідів. У гості ми завітали до Катерини Суржик, шанованої жительки селища. Павло Будник, голова Куйбишевської селищної ради, відразу порекомендував нам їхати до Катерини Митрофанівни, адже вона пережила страшну війну, пройшла тернистий шлях від фронтового санінструктора до почесного громадянина селища Куйбишеве.

 

- Це велична жінка, її груди пронизувала куля, пройдені нею дороги виміряються кілометрами, лікарській справі вона віддала півстоліття. Відомі поети оспівували її життя у своїй поезії, - із гордістю, повагою та вдячністю говорить про свою односельчанку Павло Іванович.

 

Перше враження від знайомства з Катериною Митрофанівною - у свої 90 з хвостиком вона виглядає надзвичайно молодо, навіть сяюче. Нам вона розповіла, що народилася у селі Вершина Куйбишевського району, у бідній родині. По закінченню семи класів поїхала до Гуляйполя вчитися на педагога, але вже незабаром зрозуміла, що шлях обрала невірний, і вступила до Бердянського медичного училища. Катерина Митрофанівна працювала у рідному селищі медсестрою, а як почалася війна, у числі чотирнадцяти медсестер Куйбишевської районної лікарні відправилася до госпіталю Токмака, де допомагала раненим солдатам. Війна не милувала 22-річну дівчину: Катерина, тоді ще Ревенок, потрапила до полону, де за загородкою пізнала війну жорстоку, голодну, нікчемну. Пізніше Катерину Митрофанівну разом з іншими полоненими дівчатами відвели до школи. Хто знає, що з ними сталося б, якби однієї ночі їм не вдалося звідти втекти.

 

- Поки румун, що нас охороняв, заснув на порозі, ми тихцем вийшли зі школи і втекли. Я із Катею пішла на Запоріжжя, а інші троє дівчат – на Харків. Йшли ми чотирнадцять діб, - Катерина Митрофанівна розповіла, як тими довгими днями били ноги, недоїдали, недосипали, боялися, що їх знайдуть. Дівчата просилися до людей на ночівлю, просили їсти. Потім розійшлися. Одна Катя пішла на Токмак, а наша Катя – до рідного села.

 

- Прийшла, а батьків вдома не застала, там жили чужі люди із Донецька. Мені розповіли, що батьки разом із моїм братом виїхали. Куди саме, ніхто не знав. Я подалася до маминої сестри, вона ж мені й порадила йти на Кубань, де жила ще одна моя тітка. У мене була надія, що мої рідні саме там. Мамина сестра насушила мені сухарів, провела до залізниці та наказала йти понад путями до Розівки. Я пройшла тридцять кілометрів пішки, потім зустріла чотирьох чоловіків, з якими пішла далі. Йшли степами, ночували у скиртах. Нам треба було знайти людину, яка б переправила нас через Дон. Нам зустрівся один чоловік, що мав п’ятеро дітей. Він погодився нас переправити вночі на інший берег, якщо ми поділимося своїми харчами. Ми віддали йому все, що в нас було. Пам’ятаю, як зараз, як він плакав над нашими сухарями. О третій годині ночі він нас збудив і по черзі переправив через річку. На тому березі наша команда розділилася. Троє пішли на Краснодар, а двоє - до Тихорецька. Відшукала я все-таки своїх батьків та брата. Батько мене відразу й не пізнав: я була вся опухла від ходьби, від недоїдання, недосипання. А коли впізнав, обійняв, розридався.

 

Життя тривало, як і війна. Весна 1944 року вже припікала сонячними променями, та молодій дівчині ніколи було купатися у тих променях. Наші війська саме штурмували Севастополь. Коли йшов бій за Сапун-гору, санінструктор Катя Ревенок, не лякаючись куль, бігла на допомогу пораненим. Доводилось носити їх на своїх тендітних жіночих плечах. Але одна куля все ж наздогнала медсестру. Пізніше вона отримала ще одне поранення у бою. Вона розповідає, а нам здається, що це все сюжет якогось воєнного фільму, але аж ніяк не сюжет із життя звичайної жінки.

 

Катерина Митрофанівна ще довго ділилася, як їй далися ті воєнні роки. Одна газетна сторінка не вмістить всього того, що пережила ця маленька, але надзвичайно вольова жінка. Вона просто хотіла жити, ось секрет її довголіття, її нев’янучої вроди. Вона від того вже щаслива, що на своїх тендітних плечах із війни винесла частинку великої Перемоги.

 

Одному Богові відомо, скількох поранених врятувала наша героїня. Усі її нагороди - у гордості земляків, в орденах, медалях, грамотах, подяках. Після війни вона повернулася до рідної лікарні, де починала свій професійний шлях. Там Катерина Митрофанівна працювала понад п’ятдесят років.

 

Велика людина Катерина Суржик, велична її доля, непросте її життя. Заради цього знайомства варто було полишити стіни своєї редакції.

 

Автор: Оксана БЕВЗЮК

 

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter   Система Orphus

 

 

Loading...

Нет комментариев

Для того, чтобы добавить комментарий нужно войти на сайт. Если вы не зарегистрированы, это можно сделать здесь Регистрация.

Добавить комментарий
Комментарии публикуются только после проверки администратором сайта.

 

Новини за темою

Останні новини

Loading...

evrostil_neww.jpg

Пологи (г.)