Заклад з долею дати притулок

10 Жовтня в 11:54  0  578

История ПологовщиныЗаклад з долею дати притулок

Давно, у минулому столітті, у Пологах існував інтернат. Однак не для покинутих дітей та сиріт, а для тих, хто хотів вчитися далі, але не мав можливості. Адже школи у післявоєнні роки були розкішшю. Так, у 1946-1947 навчальному році при середній школі № 75 станції Пологи Сталінської залізниці відкрився заклад, який випустив у довгий житєвий шлях багатьох відомих пологівців.

 

Заклад, який став рідним
Кандидат технічних наук, заслужений працівник вищої школи УРСР, професор Таврійського державного агротехнічного університету (колишнього МІМСГ) Володимир Черкун був одним із перших учнів, який переступив поріг інтернату у 1947 році. Володимир Юхимович пам‘ятає рік, коли заклад тільки відкрився.


- 1946-1947 були голодними роками. У моїй рідній Чапаєвській школі не було середньої ланки, тому навчався я тільки до 8 класу. Але мені хотілося бути освіченою людиною, працювати та підняти рідний край, який так страждав у післявоєнні роки, - розповідає Володимир Юхимович.

 

Напевно, ці чисті прагнення та думки були почуті небом. У 1947 році при школі № 75 станції Пологи Сталінської залізниці директор школи Павло Мартиненко відкрив інтернат для дітей залізничників. Інтернат і школа знаходилися у приміщенні сьогоднішньої будівлі районного міжшкільного навчально-виробничого комбінату. В одному крилі споруди розміщалися 4 навчальні класи, в іншому - 3 спальні (2 дівчачі і 1 хлопчача), кухня, їдальня, комора та ще маленька кімнатка.

Діти, батьки яких працювали на станції Пологи, жили в інтернаті, навчалися у різних класах СШ № 75 станції Пологи Сталінської залізниці, а на вихідні їздили додому. В перший рік свого існування інтернат дав дах над головою більше ніж 50 дітям різного віку з Токмака, Нельговки, станції Кирилівка, Магедового, Гуляйполя, різних сіл Пологівського району. Інтернат стояв на балансі Сталінської залізниці, тому і фінансувався звідти. Це було місце, де діти не тільки здобували освіту, але й були дружні, нагодовані, обігріті, а головне, щасливі у той нелегкий час.

 

У Володимира Черкуна залишилися тільки найкращі спогади про час, який він провів у пологівському інтернаті.


- У СШ № 75 я навчався з 8 по 10 класи. Школа була російськомовною, але це не заважало мені навчатися. Я був єдиним інтернатівцем у 10 класі, але ми всі були на рівних. Між нами була дружба, взаємодопомога та взаємоповага. Хлопці завжди були уважними до молодших школяриків, ділилися їжею. А як смачно готувала кухар, білоруска Ганна Іванівна, український борщ я й досі пам‘ятаю! Батьки, діти яких мешкали в інтернаті, привозили молоко, сир, масло, - згадує Володимир Юхимович.

 

Анатолій Горпинич потрапив до інтернату у восьмирічному віці разом зі своїм старшим братом Григорієм.


- У 1946 році я пішов до 1 класу СШ № 75. Займалися ми у флігелі у три зміни, а мешкали родиною на 82-му кілометрі в казармі в бік Гуляйполя. Але провчилися ми у школі тільки до Нового року. По дорозі додому нас із братом замело снігом. Нас дивом врятували. Тоді ми залишили навчання, адже ходити до школи було дуже далеко. Взагалі, 1946-1947 роки були дуже важкими - і голодними, і холодними, - ділиться чоловік.
Коли ж відкрився інтернат, брати Горпиничі переїхали туди жити й поновили навчання у СШ № 75. Анатолій Гаврилович згадує, що у 1 класі навчалися діти різного віку, були й на 3 роки старші. Адже війна та голод не давали можливості вчитися.


- Добрий був час, - згадує Анатолій Горпинич. - У нашому дитячому колективі не було, як то кажуть, дідівщини, не існувало розділення на місцевих та інтернатівців. Ми всі сиділи за одним довгим столом, ділилися, допомагали одне одному. Володимир Черкун був для мене старшим товаришем, який завжди був поруч у скрутну хвилину. А ось ми, малеча, вільний час завжди проводили у місті. Жодна новина не проходила повз наші вуха.


У жовтні 1955 року класи перевели у новозбудовану школу № 66 (сьогодні ЗОШ № 4), куди перейшов навчатися й Анатолій Горпинич. Закінчив він її у 1957 році. Потім навчався в Оріхівському технікумі механізації сільського господарства, працював та заочно здобував освіту в Харківському автотранспортному інституті. А потім був трудовий шлях головного інженера у Пологівського автопідприємства. Однак ті спогади про інтернат та друзів - найкращі. Вони гріють і зараз.

 

Був у Пологах і свій Макаренко
Життя розкидало випускників СШ № 75 по усьому Радянському Союзу, чимало з них стали відомими за межами Пологівського району - Віталій Сацький, Микола Тоцький, Володимир Білоненко, Леонід Герасименко, Віктор Лимарчук, Микола Шепель, Євдокія Кашнікова та інші. А сам Володимир Черкун знайшов в інтернаті свою другу половинку Любов Гулу (Черкун), з якою прожив душа в душу все життя. Разом з чоловіком Любов Сергіївна працювала в тодіш-ньому МІМСГ старшим викладачем вищої математики.


Випускники не раз збиралися на річницю своїх випусків, згадували шкільні роки, а особливо - завідувача інтернату вчителя СШ № 75 Павла Мосієнка.


Павло Петрович був людиною розумною, щирою, мав не тільки високі педагогічні здібності, але й великий дар відчиняти двері у дитячі серця. Саме він був свого роду Макаренком для своїх вихованців. Павло Мосієнко був фронтовиком, учасником Великої Вітчизняної, суворим, але справедливим. Таким сьогодні директора згадують його сивочолі вихованці. У молодших класах Павло Петрович викладав математику, у старших вчив хлопців столярній справі та займався трудовим вихованням.


- Пам‘ятаю, Павло Петрович вчив нас майструвати, робити щось своїми руками, а мене, як старшокласника, брав із собою у Дніпропетровськ, коли їздив по матеріали для ремонту інтернату, - згадував наостанок Володимир Черкун.
А ось Анатолій Горпинич часто згадує, як Павло Петрович міг довго розкривати тему уроку, пояснювати, а потім враз запитати учнів «Ану, хто зможе переказати?» І юний Анатолій завжди міг впоратися із цим завданням. «Оцінки заробляв тільки на повторах», - посміхається Анатолій Гаврилович.


Павло Мосієнко сам порівнював себе із сіячем, який сіє слово, як зерно, у душі дітей, котрі стануть новим поколінням пологівців і передадуть любов до рідного краю вже своїм нащадкам. І його благородна справа дала свої результати.

Інтернат при середній школі № 75 станції Пологи Сталінської залізниці проіснував недовго. Ніхто не пам‘ятає, у якому конкретно році його закрили. «Десь у кінці 50-х», - кажуть випускники. Чому? «Напевно, став непотрібним». Можливо, й справді долею інтернату (якщо у закладу може бути доля) було дати притулок, путівку у життя дітям у повоєнні роки. Якщо так, то ця місія була виконана на «відмінно з плюсом».

 

 

 

 

Автор: Марія КАІРА

 

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter   Система Orphus

 

 

Loading...

Нет комментариев

Для того, чтобы добавить комментарий нужно войти на сайт. Если вы не зарегистрированы, это можно сделать здесь Регистрация.

Добавить комментарий
Комментарии публикуются только после проверки администратором сайта.

 

Новини за темою

Останні новини

Loading...

evrostil_neww.jpg

Пологи (г.)