Неоголошена війна

24 Листопада в 10:09  0  1634

История ПологовщиныНеоголошена війна

Про голод 1932-1933 рр. мені дещо розповідала моя мати Середа Марія Семенівна, 1897 року народження.

 

Урожай 1932 року завезли в комору, обіцяли пшеницю видавати на трудодні пізніше, а через деякий час комора виявилась пустою: очевидно, ночами її вивезли.

 

До двору під’їжджала підвода, заходили активісти в хату, нишпорили крізь, шукаючи все, що можна було їсти, виносили і клали на підводу. Залізними ступами гупали по земельній долівці в хаті і на подвір’ї – шукали, чи не закопано що-небудь з їстівного. Ключками ширяли в скирту соломи, шукаючи там заховане щось. Серед тих активістів була й близька родичка… А один з них навіть погрозливо питав: «Маріє, а де отой Іванів костюм? Де ти його діла?» Іван – це її чоловік, а мій батько.

 

Розповідала, що збирали пожухлу траву, листя, все це розпарювали і їли. Ламали гілки дерев, подрібнювали їх для того, щоб хоч якось продовжити життя одержаним пійлом. Сушили бадилля кукурудзи, подрібнювали, товкли в ступці, пекли з нього коржики. Варили похльобку-баланду. Животи боліли, розпухали, постійно дошкуляв понос.

 

У березні 1933 року рано-вранці або пізно увечері мати ходила на ще напівзасніжене поле, де минулого року росла кукурудза, і де-не-де знаходила качанчик, видовбувала напівзіпрілі зернини, мила їх і варила в маленькому сірому чавунчику.

 

- А чому Ви, мамо, ходили на те поле рано-вранці або пізно увечері, а не вдень? – цікавився я.

 

- Бо боялася дуже: по полях їздив на коні якийсь чоловік з малахаєм в руці і бив ним, щоб не збирали, а то могли ще і в тюрму посадить. Виходило так, що хай краще пропаде зовсім, якби тільки людям не попало. Страшно й згадувати це.

 

Крім цього, мені розказував наш сусід Іван Трохимович Шевченко, 1910 року народження, який довгий час працював у «Сільгосптехніці», що в той час на тік в село Пологи заїхав Молотов, який очолював комісію по хлібозаготівлі. В кутку току лежала купка озадків.

 

- А это что такое? – запитав він.

 

- Це озадки – відходи від провіяного, - відповіли присутні.

 

- Перебрать до зернышка и сдать, - безапеляційно наказав соратник «вождя всіх народів», який у той час бадьоро заявляв: «Жить стало лучше, жить стало веселей», а народ влучно додавав: «Шея стала тоньше но зато длинней».

 

У нашій сім'ї під час цього голоду померло двоє дітей: братик Коля (4 роки) і сестричка Ліда (8 місяців).

 

І як при цьому не згадувати вірш Дмитра Павличка про жахіття тієї неоголошеної війни проти власного народу:

 

Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не пустить нас бозя на небо.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні
в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами
бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші
чола й уста
І росою вмиватиме очі.

 

Добре пам’ятаю голод 1946-1947 років, бо сам пережив його. Було мені тоді 10-11 років. Жили ми з матір'ю і братиком Колею (1933 року народження) в хуторі Чернігово-Токмачанськ (колгосп імені Ворошилова) Чернігівського району Запорізької області. Старший брат Василь (1924 року народження) у травні 1943 року був забраний фашистами в Німеччину на каторжні роботи, після звільнення якраз в ці роки проходив службу в Червоній Армії у Східній Пруссії.

 

Через дорогу навпроти нас жив дід Юхим Стеценко – кремезний чолов’яга, працював молотобійцем у кузні. Приходить якось до нас, а в нього ноги товсті-товсті, шкіра потріскалась, через тріщини тече якась слизиста рідина. «Мамо, - питаю, - а чому у діда такі товсті ноги і потріскані?». «А то вони у нього попухли від голоду», - відповіла вона. Виходив до краю виснажений, знесилений з дому і у безпам’ятстві йшов, куди очі дивляться.

 

- Діду, куди ви оце йдете? – питають його.

 

- У Бердянськ по тюльку, наїмся, - відповідає.

 

Завертали його, відводили додому, а через деякий час так і пішов він за обрій на вічний спочинок… У ту ж незворотну дорогу пішов і дядько Андрій Решетняк, наївшись макухи, привезеної його братом з Ростова.

 

Збирали ми з братиком щавель, рвали лапату лободу, мати варила або пекла, змішувала з подрібненим лушпинням картоплі і напівзопрілим пшоном, пекла з цього місива коржики, які ще називали шметержениками, і ми до нестями смакували цими ласощами… Результат: нестерпно боліли животи.

 

Ходили до посадки, виривали земляні горішки і споживали, їли обчищені стебла грициків, свиріпи, заячого вуха (це така рослина), паслін, кашку білої акації, зідраний з дерев клей.

 

Навесні 1947 року, коли ховрашки засвистіли біля своїх нір, ми, ватага хлопців, просили у бригадира бричку, бочку, коней або волів, набирали за хутором води і виливали цих гризунів.

 

Потім ділили їх між собою, вдома матері їх обробляли, смажили – це був для нас делікатес. Шкірки ж сушили, розвішуючи зовні стіні хати-мазанки, а потім за мізерні копійки здавали в кооперацію. З братиком Колею ходили у хутірську чотирирічну школу – я до обіду, а він після обіду, бо стареньке взуття і благенький кожушок були одні на двох.

 

І як же на фоні всього цього цинічно звучало тоді: «Спасибі товаришу Сталін за наше щасливе дитинство!»

 

Іван СЕРЕДА,

м. Пологи

 

 

 

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter   Система Orphus

 

 

Loading...

Всего комментариев: 2

Для того, чтобы добавить комментарий нужно войти на сайт. Если вы не зарегистрированы, это можно сделать здесь Регистрация.

 1  Колос 24.11.2012 15:17
Зато тогда в газете "Правда", как сейчас на "Районке" можно только и прочитать: "Всё хорошо, всё хорошо!"
 2  Авдей 24.11.2012 15:28
жаль, що тоді колоски не вміли розмоляти і писати .... дивись і історія склалася б по другому ...
Добавить комментарий
Комментарии публикуются только после проверки администратором сайта.

 

Новини за темою

Останні новини

Loading...

evrostil_neww.jpg

Пологи (г.)