Жертвами сталінських репресій у 1938 році став 21 житель села Франка

У третю неділю травня в Україні відзначається День пам'яті жертв політичних репресій. Щороку у Пологівському районі вшановують пам’ять репресованих на кладовищі села ім. І. Франка Пологівської сільської ради. Тут знаходиться меморіал, який був встановлений жителями села у пам’ять про односельчан – жертв сталінських репресій 1937-1938 рр. На стелі меморіалу викарбовано 27 імен репресованих, шестеро – жертви репресій 1937 року, інші були розстріляні у 1938 році.

25 березня 1938 року пологівців, переважно жителів хутора Франка, було засуджено і визнано винними, як членів контрреволюційної повстанської організації, а 22 квітня у Дніпропетровську в’язнів (21 людину) – розстріляно. Вже посмертно, через 20 років, у 1957 їх було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

 

Антоніна Щербаха: «Моя бабуся до останнього подиху вірила, що дідусь, якого розстріляли ще у 1938, – живий»

 

Серед 27 прізвищ, викарбуваних на стелі, є й прізвище дідуся Антоніни Щербахи. Антоніна Петрівна живе у місті Енергодар, працює вчителем історії. Вона ще була молодою дівчиною, коли її бабуся розповіла про трагічну долю дідуся Михайла Щербахи, який жив у нашому місті і працював у колгоспі ім. Чубаря у селі Чубарівка.

 

Антоніна Петрівна пригадує, що її мама і бабуся ніколи не святкували 8 березня. Поки була малою, дівчина не розуміла, чому, а вже, коли стала старшою, почала розпитувати. Жінки розповіли дівчинці, що саме 8 березня її дідуся Михайла заарештували, як ворога народу. «У 1938 усіх брали 7 березня: міліціонери заходили у хати з ордерами, робили обшуки. Шукали щось «антирадянське», але нічого не знаходили», – так розповідала Антоніні її покійна бабуся.

А Михайла Сергійовича забрали на день пізніше. Його онука ділиться:

 

- Було жіноче свято. Мої бабуся і дідусь зібралися з друзями та дітьми святкувати 8 березня у когось вдома. Чоловіки поїли і пішли на «перекур» на вулицю, жінки й діти залишалися в хаті. Через кілька хвилин вони повернулися, але вже без діда, один із чоловіків почав заспокоювати бабусю, він сказав їй: «Все, Соню, все… Спокійно, спокійно…» Бабуся усе зрозуміла, вибігла на вулицю, але там вже нікого не було. Більше свого чоловіка вона ніколи не бачила. У міліції написали, що зробили в хаті мого діда обшук перед арештом, але нічого не знайшли. Проте бабуся розповідала, що, насправді, обшук ніхто й не проводив, діда просто забрали і все.

 

На всіх заарештованих у в’язниці заповнювали анкети, де вказували соціальний стан до революції і після, повністю описували сім’ю: хто, де і коли народився, у яких містах були тощо. Навіть, якщо хтось із в’язнів не писав про себе «куркуль», міліціонери самі за нього дописували. Цього було достатньо, аби засудити людей і визнати винними у антирадянській діяльності. Хоча під час допитів вони самі у цьому зізнавались. Але можна тільки уявити, як допитували міцних, кремезних сільських чоловіків, аби вони зізналися в тому, до чого не мали відношення, тим самим визнаючи себе ворогами народу.

 

У дореволюційні часи на хутори виїжджали найбільш заможні люди. Жителі Франка вже тоді практично всі мали власні землі, у той час як у сусідніх селах ситуація була інакшою: були й заможні жителі, але більше бідних. (До речі, і по сьогоднішній день на території села стоять куркульські хати, побудовані ще на межі 19-20 ст.) Звичайно, були ті, хто заздрив заможності жителів Франка. Хоча вони були звичайними трудівниками, за плечима маючи 3-4 класи освіти, а все, що мали, – було результатом їхньої тяжкої праці. Можливо, саме людська заздрість і стала однією з причин ув’язнення та страти стількох односельчан. Адже в інших селах жертвами репресій ставали одиниці…

 

- Моя бабця разом з дітьми виїхала з Поліг відразу, як діда заарештували. Один із політичних активістів їй сказав: «Ти тут жити не будеш. Ти - жінка ворога народу. Якщо залишишся з дітьми тут, помрете з голоду», – розповіла Антоніна Петрівна з сумом в очах. – Так, вони виїхали, коли моїй мамі було 10 років, і жити сюди більше не повернулися. Я досі по-доброму дивуюся своїй бабусі. Вона померла у 92 роки, до кінця свого життя вірячи, що дідусь живий. Навіть, коли я їй повідомила, що дідусь помер, вона відмахнулася, ніби то я їй якусь дурницю сказала. Це ж як треба було любити людину, щоб вірити в те, що вона десь живе, навіть, якщо не хоче давати про себе знати?

 

Справді, жінки, чиїх чоловіків забрали міліціонери, не знали, що з ними сталося, протягом багатьох років. Ніхто нічого не говорив про їхнє місцезнаходження і подальшу долю. Про листування навіть мови не було… Вже набагато пізніше вони дізналися, яка страшна участь спіткала їхніх коханих.

 

З тих пір минуло багато років, але час від часу ми згадуємо тих людей, які постраждали внаслідок політичних репресій. На сьогоднішній день точне місце поховання репресованих у 1937-1938 рр. невідоме. Антоніна Петрівна все ж вважає, що братська могила, де покоїться її дідусь, знаходиться під Дніпропетровськом - фігура скорботної матері з мертвою дитиною на руках висотою майже в 7 метрів… Цей Меморіал жертвам Голодоморів та політичних репресій на 9-му кілометрі Запорізького шосе під Дніпропетровськом відкрили кілька років тому. Це місце називають «полем скорботи». За деякими даними, там був розташований спеціальний об'єкт НКВС, де у 30-х – на початку 50-х років минулого століття було поховано кілька тисяч розстріляних політичних в’язнів.

 

 

 

На цьому знімку, зробленому до 1930 року, чоловіки села Франко. Із них четверо у нижньому ряду репресовані у 38 р. і третій зліва у верхньому ряду – у 37 р.

 

Нижній ряд зліва на право: Антон Цибулько, Федот Піщанський, Кузьма М'яло, Олексій М'яло, Михайло Щербаха, Кирило Піщанський.

 

Середній ряд: Яків Цибулько, Михайло Дупак, Ягор М'яло, Іван Третяк, Артімон Піщанський, Овраме Пелешко, Степан Дупак.

 

Верхній ряд: Максим Дупак, Фанас Піщанський, Михайло Лісовий, Гапон Пелешко, Іван Лісовий, Петро Щербаха, Мусій Піщанський, Нюта М'яло.

 

 

Підписуйтесь на канал Районки в Telegram, сторінку Районки в Facebook, спільнота в Viber