У МОГО СИНА - ХВОРОБА ДУШІ: сповідь батька

3 Червня в 09:39  0  1620

ОсобистістьУ МОГО СИНА - ХВОРОБА ДУШІ: сповідь батька

“Реалії сучасної медреформи щодо лікування психічних розладів позбавляють надії не тільки хворих, а й їх близьких. Закон визнає хворих на шизофренію дієздатними, тож сьогодні такі люди знаходяться серед нас. Як живеться рідним з людиною, чий розум відмовляється сприймати навколишній світ адекватно?

 

Історія батька, чий син перебуває в полоні уявного світу, змушує переоцінити людські стосунки. Іван (імена змінено автором) - батько 28-річного Сашка, хворого на шизофренію - розкол свідомості. З таким діагнозом хлопець живе вже шість років.

 

“Живемо, як на вулкані”
Коли ми зустрічаємо людину з проявами неадекватної поведінки, це викликає здивування, переляк або відразу. Таке ставлення неприйнятне, адже це - люди з іншим сприйняттям реальності. Насмішливі коментарі в мережі під викладеними відео і фото психічно хворих людей ранять близьких. І без цього душа болить нестерпно.

Раніше мій син був здоровим, як і тисячі інших молодих людей. В один момент його здолала душевна хвороба. У народі говорять: “Від суми і тюрми не зарікайся”. А я ще б додав:”І від хвороби не зарікайся”. На відміну від фізичних недугів, душевна хвороба не дозволяє людині жити повноцінним життям у соціумі. Сьогодні з нашою проблемою ми залишились наодинці, держава від нас “відмовилась” у прямому сенсі слова. Душевнохворих закон прирівнює до нормальних людей, визначає їх дієздатними. Рідні без згоди пацієнта не можуть направити його на лікування до стаціонару. Але хворий на шизофренію просто не розуміє, що він хворий, і себе таким не вважає.
Життя родини, член якої має подібні проблеми, змінюється кардинально. Всі мрії і плани на майбутнє зникають. Живемо, як на вулкані, кожного дня не знаємо, чого чекати.

 

Омріяне майбутнє кануло в небуття
З дитинства Сашко мав проблему зі здоров'ям - фізичну. Ми так і не змогли його повністю вилікувати, хоча зверталися до багатьох спеціалістів. Це мучило його постійно.


Не зважаючи на це, Сашко був здібним хлопчиком - гарно навчався, закінчив школу із золотою медаллю. Крім того, займався різними видами спорту, посідав призові місця на змаганнях. Від своїх однолітків відрізнявся патріотизмом і жагою любові до Батьківщини. Хлопчик подавав неабиякі надії. В свою чергу ми як батьки у всьому його підтримували. Після закінчення школи вступив до вишу, навчався в іншій області. На диво, його проблеми з фізичним тілом зникли, коли змінив місце проживання. Спромоглися ріднею там купити йому власне житло. Чотири роки син провчився за професією, а потім щось пішло не так…


Сашко рідше почав приїздити додому, а коли мав візит, його дії і бачення свого майбутнього нам здавалися неадекватними.


Він вирішив залишити навчання у виші і йти навчатися в духовну семінарію на священика. Це був 2014 рік. З того моменту його життя повністю змінилося. Поки готувався до семінарії, куди й поділась патріотичність і бажання заробляти, на зміну їм прийшла боротьба з пихою та іншими людськими гріхами, іновірцями.

 

Перший візит до психлікарні не став останнім
Вперше до психлікарні Сашко потрапив, коли він вчинив погром книжкової лавки однієї з релігійних конфесій. Тоді його забрала поліція і судовим рішенням направила на примусове лікування. Лікарі поставили страшний діагноз - шизофренія. Для нас це був наче смертельний вирок, ми не могли до кінця повірити, що мова йде про нашого сина. Гадали, подібне ніколи не повториться.

 

На жаль.., наступна криза повторилася вже через кілька місяців. Якось вночі Сашко покликав мене до себе в кімнату і сказав, що збирається помирати. Просив покликати священика для сповіді. Ми не на жарт злякалися, тоді він кілька днів пролежав без харчу і сну. Довелось знову викликати швидку і відправляти до лікарні у Запоріжжя. Тоді психіатр нам озвучив вирок: шизофренія - це назавжди. Хвороба потребує постійного медикаментозного коригування, а це складно робити в домашніх умовах. Самостійно приймати ліки він відмовляється.


Як варіант, існують психотропні препарати у виді ін'єкцій, діють вони впродовж місяця. Та вводити їх синові мені доводилось насильно. Витримали ми так близько року, кожен раз переживаючи емоційний стрес.

 

Зараз день у нього проходить за читанням духовної літератури, письменами. Від перегляду телебачення відмовився, так само і від мобільного зв'язку. Дії його направлені на боротьбу з гріховними пристрастями. Неодноразово я знаходив у нашому дворі плакати з хтивими фото. Їх він направляє до смітника.
Слава Богу, наш син не агресивний, але ж кожному це не поясниш, бо ставлення до психічно хворих людей у нас здебільшого негативне.

 

Бродяжництво - частина життя
Не дивлячись на хворобу, хлопець він самостійний - і завжди прагнув жити окремо від нас. Поруч зі своїм будинком купили йому житло, відремонтували, створили всі умови для комфортного проживання. Та це не стримало сина.

 

Такі люди схильні до бродяжництва. Минулого року наш Сашко просто зник. При ньому не було ніяких документів, ні телефону. Гадали, що поїхав до монастиря, де тільки не шукали, все марно. Передати важко, що ми пережили за цей час, плакали дні і ночі за ним. Через чотири місяці поступив дзвінок від Сашка з невідомого номера, повідомив мені, що з ним все гаразд. Все літо він мандрував Україною, найліпшими його друзями стали безхатьки. Вже по осені додому його привіз небайдужий місцевий мешканець - військовий капелан Вадим Селезньов. Де весь час жив і чим харчувався Сашко - важко навіть уявити.

 

Швидка відмовляється братися за таких пацієнтів
Одного разу неадекватна поведінка сина привернула увагу місцевих мешканців, він шматував траву на галявині в центрі міста. Мені подзвонили знайомі. Вже на місці я намагався додзвонитися у швидку. Ледь вмовив їх зреагувати, бо за новими правилами медики такими хворими не опікуються. Переадресовували мене до поліції. Тільки рішення суду відкриває двері для хворого до психлікарні. Ледь вмовили працівників швидкої везти сина до Гуляйполя. Умови там не з кращих, але дякуємо лікарям за швидке реагування.


Після кожного пролікованого випадку у стаціонарі слід продовжувати лікування вдома. Але вмовити Сашка приймати пігулки складно, він може не прийти ночувати додому, бо йому там ввижаються демони. Кожного дня ми з дружиною навідуємо його, готуємо їжу, купуємо ліки. Отримував Саша і пенсію по інвалідності, але згодом відмовився від “диявольських” грошей.

 

Де шукати вихід?
На лікування душевнохворих тепер потрібна особиста згода або рішення суду. Рішення суд надає після втручання поліції, а це значить, що є факт вчинення неправомірних дій. У психлікарні сьогодні можна перебувати не більше 20 діб, далі лікуватись амбулаторно. А що робити тим хворим, у яких немає домівки чи рідних? Після виписки зовсім скоро трапиться рецидив. Сьогодні ця проблема стала соціальною. Без спецзакладів для душевнохворих не обійтися, розраховувати на свідоме лікування таких пацієнтів - нерозумно. Біда може спіткати будь-кого, тому вирішувати питання потрібно негайно.

 

Простягни руку допомоги - врятуй життя
Причиною захворювання Сашка медики вважають спадковість, але в нашому роду такого ні в кого не було. Перші чотири роки ми переймалися, щоб люди не дізналися про нашу проблему. Потім зрозуміли, що “полум'я у пазусі не сховаєш”. З діагнозом шизофренія страждають не тільки хворі, а й рідня, на плечі яких сьогодні лягає відповідальність та процес лікування. Кому не болить, той не зрозуміє.


Моє прохання як батька душевнохворого сина, коли бачите людину, яка не агресивна, але поводить себе неадекватно, не проходьте повз, не насміхайтеся, можливо, саме ваша простягнута рука допомоги врятує від необдуманого вчинку.

 

 

Автор: Богдана БАЛИЦЬКА

 

Підписуйтесь на канал Районки в Telegram, сторінку Районки в Facebook, спільнота в Viber

 

7
Супер
3
Сміх
45
Жах
4
Ганьба

 

 

Нет комментариев

Для того, чтобы добавить комментарий нужно войти на сайт. Если вы не зарегистрированы, это можно сделать здесь Регистрация.

Добавить комментарий
Комментарии публикуются только после проверки администратором сайта.

 

 

Новини за темою

Останні новини

Пологи (г.)