Це пост обурення, трохи сліз, трохи сповіді і бажання кинути всю цю писанину в газеті

Раніше ніколи не задумувалась над тим, що таке бути журналістом. Тим паче в містечку, де так чи інакше усі шляхи перетинаються.

 

Колись я мала досвід написання текстів до столичного журналу і єдине, що мене хвилювало при тій роботі – це кількість символів, виважений стиль написання, можливість від душі «погратися» словами на журнальному глянці. У великому місті є можливість заховати свою особистість від читачів, дати своїй родині можливість пишатися тим, що ти робиш, ну, якщо не пишатися, то принаймні, сприймати це з цікавістю.

 

Тепер не проходить і тижня, щоб я не відчула кілька смачних плювків собі в спину. Якось під одним постом Районки, коментатор висловився, що Районка вже давно не та, що не пише про гостре, танцює під чиюсь дудку.

 

Шановні, мої, так виходить, що читач готовий сприймати «гостре» тільки сусідове, а якщо вколоти ваше, то і образи починаються, і виправдовування, а тепер от – і погрози.

 

Чому директор школи не ставить вашій дитині відмінні оцінки тільки тому, що ви його сусід, чому водій маршрутки не возить вас безкоштовно, бо колись працював на заводі з вашим батьком, чому вам на базарі продавчиня не дає безкоштовно сала, хоч ви з одного села? Чому читач так запросто переходить на особистість, коли знає в кого треба кинути камінь? Чи вам не все одно, хто автор статті, якщо викладене там – правда?

 

Ви приходите на роботу і працюєте там на сто відсотків, принаймні, на це сподівається ваш роботодавець. Я теж хочу робити свою роботу якісно і готова звітувати за кожне сказане в газеті слово.

Але  найпротивніше те, що дехто, вважає нормальним виказувати своє обурення моїм рідним, ставитись до них зневажливо, лише тому, що в самих не вистачає сміливості вийти на діалог з газетою, вголос виказати свою думку.

 

Ми всі хочемо жити в нормальній державі, але вважаємо, що на заваді цьому стоять дядьки в костюмах за зачиненими дверима, яких і треба сварити при кожній нагоді. Ні, шановні, «нормальність» починається з кожного з нас: з прибраного після себе сміття, з виконання своє обіцянки, з людського ставлення один до одного. І якщо ви вважаєте, що журналіст зачепив своїм текстом особисто вас – повірте, такої місії у нього не було, дивіться ширше, і ви побачите загальну проблему, якщо ж нав’язливе відчуття, що за вами стежать не зникає – то може, справа в власній совісті, а не в статті?

 

Мета газети не «обісрати», за висловом одного з останніх невдоволених,  а показати реальний стан речей, не зважаючи ні на родинні чи дружні стосунки.

Своїм постом я жодним чином не хочу образити нікого зі своїх респондентів, але я хочу звернути вашу увагу на те, що якість матеріалу, який подається в газеті багато в чому залежить і від читача, а саме від його впливу на журналіста.

 

Автор: Марина АНДРУСИШЕНА

 

Підписуйтесь на канал Районки в Telegram, сторінку Районки в Facebook

 

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter